Наше решение от ВСУ

Понадобилось три года для того, чтобы в конченом итоге, дойдя до ВСУ, получить решение о том, что "белое" - это действительно "белое": порядок возникновения права собственности определяется законом, действовавшим в момент приобретения имущества.
Украина - богатое государство, так как позволяет себе содержать такую чудовищно "эффективную" судебную систему.
За скобками решения остается интересный фактический состав.
В начале 90-х некие харьковские бизнесмены взяли в аренду земельный участок в районе метро "Героев Труда", открыли там рынок и парковку. Поскольку своих денег не было - стали привлекать граждан на строительство металлических боксов: "ты платишь деньги, мы за них строим бокс и передаем в твою собственность". Стоило это тогда от 1,5 до 2-х тысяч долларов (очевидно, что использованные метал и шифер не стоили и 5-й части этих денег). К 2012 бизнесмены окрепли, заматерели, обросли коррупционными связями и решили, что можно граждан кинуть. Сообщили всем хозяевам гаражей, что возникли новые планы по использованию земельного участка, поэтому все владельцы гаражей должны освободить их от своего имущества, а гаражи будут снесены без какой-либо компенсации. Сказали - и сделали. Крутой и, главное, успешный бизнес по-харьковски! Милиция и прокуратура так и не смогли "осилить" уголовное дело по данному факту. А гражданские процессы вот такие небывало эффективные...

                                                                                     ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

24 травня 2017 року

м. Київ

головуючого	Сімоненко В.М.,
суддів:	Гуменюка В.І.,	Лященко Н.П.,	Охрімчук Л.І.,
	Романюка Я.М.,

кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і
виробничого призначення.
суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької
діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні
товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування  або
укладення інших угод, не заборонених законом (частина друга статті 12 цього Закону)
майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не
передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві.

                         Судова палата у цивільних справах

                                   Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю «Солли» про визнання незаконним розірвання в односторонньому порядку договору та відшкодування майнової шкоди, за заявою ОСОБА_1  про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від   24 грудня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що наприкінці 90-х років для власних потреб він придбав металевий гаражний бокс на автомобільній стоянці виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю «Солли» (далі – ВК ТОВ «Солли»), що розташована АДРЕСА_1. Гаражний бокс був збудований інвестором за кошти відповідача, який зобов'язався постійно надавати послуги з обслуговування гаражного боксу на прилеглій території, на підтвердження чого між сторонами 25 травня                  1997 року був укладений безстроковий договір на обслуговування гаража. З березня 2012 року ВК ТОВ «Солли» в односторонньому порядку відмовилось від виконання своїх обов'язків згідно з договором, про що позивача повідомлено листом з вимогою звільнити гараж. Зі свого боку ОСОБА_1 повідомив ВК ТОВ «Солли» про згоду на припинення договору і зносу гаражного боксу виключно за умови попередньої компенсації його вартості. Проте ВК ТОВ «Солли» демонтувало гаражний бокс позивача без компенсації його вартості, чим завдало йому матеріальної шкоди.

Вважаючи такі дії відповідача неправомірними, позивач просив визнати незаконним розірвання договору в односторонньому порядку та відшкодувати йому майнову шкоду в розмірі 40868,00 грн.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 27 квітня 2015 року та додатковим рішенням цього ж суду від 19 червня 2015 року, залишеними без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 18 серпня  2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін.

 У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від  24 грудня 2015 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 181 та 331 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та нправити справу на новий розгляд.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  19 червня 2013 року,  в якій, на його думку,  зазначені норми права застосовано по-іншому.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, установлених цим Кодексом.

Згідно з положенням пункту 1 частини першої  статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Під час розгляду справи суди встановили, що земельна ділянка площею S_1, на якій був розташований у тому числі й металевий гараж, яким користувався ОСОБА_1, належить на праві власності ВК ТОВ «Солли» з цільовим призначенням - для обслуговування торговельного комплексу з автостоянкою.

25 травня 1997 року між ОСОБА_1 та ВК ТОВ «Солли» був укладений договір на обслуговування гаража.

Листами директора автостоянки ВК ТОВ «Соли» від 1 березня та               1 серпня 2012 року ОСОБА_1 було повідомлено про розірвання договору на обслуговування гаража та запропоновано в строк до 10 серпня 2012 року звільнити земельну ділянку, на якій він розташований, шляхом вивезення за власний рахунок металевих конструкцій, що перебувають у його користуванні,  у зв’язку з  наміром власника використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення  (паркування автотранспорту).

11 травня 2012 року ОСОБА_1 направив ВК ТОВ «Солли» лист, уякому зазначив, що він не заперечує проти передачі металевого гаражного боксу товариству за умови виплати йому компенсації його вартості в розмірі 40868,00 грн.

У серпні 2012 року зазначений гараж, разом з іншими гаражами, був демонтований ВК ТОВ «Солли» .

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції з висновками якого погодились й суди апеляційної та касаційної інстанцій,  виходив з того, що підстави для стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації за знесений гараж та визнання незаконним розірвання в односторонньому порядку договору на обслуговування гаража відсутні, оскільки гараж є не власністю позивача в розумінні статті 331 ЦК України,                 а самочинно збудованою спорудою.

Разом з тим, у наданій заявником ухвалі від 19 червня 2013 року  Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі за аналогічним позовом іншої особи до того ж підприємства з подібних обставин направив справу на новий розгляд, оскільки суди при розгляді справи не надали оцінки правовому режиму статусу майна (гаража або його складових) у розумінні статті 181 ЦК України, не встановили обставин придбання майна у користування або власність з урахуванням чинного на час набуття законодавства, а також його статусу як самочинного або такого, що потребує державної реєстрації.

Отже, суди допустили неоднакове застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Усуваючи розбіжності в застосуванні статей 181 та 331 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

         Відповідно до статті  13 Закону України «Про власність», який втратив чинність у зв’язку з прийняттям ЦК України 2004 року, об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові

            Громадянин набував права власності на доходи від участі в

           Крім того, за положеннями статті 128 Цивільного кодексу Української РСР  право власності (право оперативного управління) у набувача

           Таке правове регулювання правовідносин з права власності на майно застосовується до прав, які виникли, або могли виникнути до січня 2004 року.

           Стаття 181 ЦК України визначає поняття нерухомої та рухомої речі. Зокрема, до рухомих речей відносяться речі, які можна вільно переміщувати у просторі; до нерухомих належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

           Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення, на відміну від рухомих речей, підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).

           Отже вирішуючи спори, що випливають з правовідносин, які виникли до набрання чинності ЦК України та тривають до цього часу, суди, вирішуючи питання про набуття права власності на майно, відповідно до положень статті 5 цього Кодексу повинні виходити з положень законодавства, яке діяло на час виникнення правовідносин, повинні встановити час та підстави виникнення права власності, з’ясувати чи відноситься майно до нерухомих речей та чи підлягає воно реєстрації відповідно до законодавства, яке діяло на той час та на момент виникнення спору.

         При цьому, встановлюючи правовий статус майна, суди насамперед повинні встановити відповідно до статей 181, 188 ЦК України вид цього майна (нерухоме майно, рухоме майно, зокрема гараж, будівельні матеріали, складна річ тощо).

          Саме з цього виходив суд касаційної інстанціїї, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд у наведеному у заяві прикладі неоднакового застосування норм матеріального права.

          У позовній заяві позивач посилався на набуття права власності на металевий гараж на підставі договору купівлі-продажу та перехід до нього права власності від іншої особи у період дії Закону України «Про власність», про що просив допитати свідків та надати оцінку наданим договорам.

         Однак суди, відмовляючи у позові з підстави відсутності реєстрації права власності на спірне майно, належної оцінки доказам, на які посилався позивач не надали, застосувавши до спірних правовідносин положення ЦК України 2004 року, чим порушили принцип дії закону в часі та зазначені норми матеріального права.

           Крім того, як убачається з позовної заяви, позвач посилався на спричинення йому матеріальної шкоди у зв’язку із самочинним пошкодженням, належного йому майна.

           Відмовивши в позові та не встановши належність майна відповідно до діючого на час виникнення правовідносин законодавства, суди з урахуванням виду майна, не з’ясували чи була спричинена позивачу шкода у зв’язку з демонтажем металевого гаража за умови належності цього майна позивачу відповідно до частини третьої статті 386 ЦК України.

Відповідно до статті 360² ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу,           а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

           У зв’язку з порушенням судами зазначених норм матеріального права, яке спричинило за собою невстановлення судами фактичних обставин справи, Верховний Суд України позбавлений можливості висловити правову позицію щодо застосування у цій справі норм матеріального права, а тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Оскільки у справі, яка переглядається, рішення судів попередніх інстанцій є незаконними, то відповідно до статті 360⁴ ЦПК України їх необхідно скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою   статті 360², пунктом 1 частини першої статті 360³, частиною першою статті 360⁴ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

           п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1  про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від   24 грудня 2015 року задовольнити.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 27 квітня 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 19 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 18 серпня  2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                                                     В.М. Сімоненко

         Судді:                                                                           В.І. Гуменюк

                                                                                                    Н.П. Лященко

                                                                                                    Л.І. Охрімчук

                                                                                              Я.М. Романюк