Дивно, що ця постанова Великої Палати Верховного Суду не звернула на себе достатньої уваги з боку юристів, враховуючи її виключно показове значення. Йдеться про постанову від 29.06.2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20).
Простою мовою, предметом розгляду було достатньо важливе питання: чи можна до приватного підприємства застосовувати правила, які регулюють питання утворення та діяльності господарських товариств, чи є майно та статутний капітал приватного товариства спільною власністю подружжя (у випадку коли внесок до статного капіталу сформовано за рахунок спільного майна подружжя), на що в рішенні у справі № 1-8/2012.
ВП ВС, яка здавалося б, покликана забезпечити узгодженість та єдність судової практики, зразок дотримання принципів верховенства права та законності, юридичної техніки, переплюнула сама себе у нехтуванні всіма базовими принципами правосуддя.
Перш за все показова «єдність» у випрацювані правових позицій у вказаній справі: при загальній кількості суддів, які приймали участь в ухваленні рішення (17 осіб) – 9 суддів (тобто 53%) заявили про свою незгоду з рішенням та виклали окремі думки. Взагалі то не зовсім зрозуміло, як при 53 % «проти» рішення було прийняте…
При цьому Велика Палата взялася тлумачити на власний розсуд, в буквальному сенсі «що мав на увазі», рішення Конституційного Суду України, хоча таких повноважень у Верховного Суду ніколи не було.
А далі кращою характеристикою «принципів» формування єдності судової практики Верховним Судом є оцінки самих суддів тієї самої Великої Палати, які висловили окремі думки (далі цитати):
<…>У постанові в цій справі Велика Палата Верховного Суду, пославшись на частину першу статті 63 Господарського кодексу України (далі - ГК України), зробила висновок, що приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності (пункт 8.16 постанови). А після цього, не посилаючись на будь-які норми права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника (пункт 8.17 постанови).
<…> Прийнявши висновок, що всі приватні підприємства є господарськими товариствами, зокрема у цій справі - товариством з обмеженою відповідальністю (пункти 8.18, 8.19, 8.25 постанови), Велика Палата Верховного Суду поширила дію всіх заборон, обмежень та зобов'язань, встановлених ЦК України, Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» для господарських товариств, на діяльність приватних підприємств та їх учасників.
Більш того, за цим висновком Великої Палати Верховного Суду всі дії приватних підприємств в Україні, які були вчинені ними на підставі тих положень їхніх статутів, що не відповідають нормам Закону України «Про господарські товариства», Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», можуть бути оспорені та скасовані як незаконні. Масштаб і наслідки цього, з огляду на велику кількість приватних підприємств в Україні, важко спрогнозувати.
Очевидно, що такий висновок Великої Палати Верховного Суду не відповідає частині першій статті 8 (яка визнає принцип верховенства права, складовою частиною якого є принцип правової визначеності) та частині першій статті 19 Конституції України.
<…> Жодний спосіб тлумачення наведених трьох норм права, в тому числі системний, не дозволяє зробити висновок, якого дійшла Велика Палата Верховного Суду, що вказана презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача та що розпорядження спільним майном одним з подружжя без згоди другого може бути підставою визнання відповідного правочину недійсним лише за умови, коли набувач цього майна діяв недобросовісно, тобто знав чи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Цей висновок Великої Палати Верховного Суду не лише заснований на довільному тлумаченні указаних норм права, а й прямо суперечить положенню частини другої статті 65 СК України, яке надає право дружині або чоловіку звернутись до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди. Тобто договір з розпорядження спільним майном визнається недійсним лише з тієї підстави, що він укладений одним з подружжя без згоди другого з подружжя (оскільки відсутнє волевиявлення обох власників спільного майна). При цьому жодної додаткової умови у вигляді недобросовісності набувача для визнання такого правочину недійсним частина друга статті 65 СК України не містить.
<…> Очевидно, що висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що розпорядження спільним майном одним з подружжя без згоди другого, а саме відчуження спільного майна без волевиявлення його власника, може бути підставою визнання відповідного правочину недійсним лише за умови, коли набувач цього майна діяв недобросовісно, не відповідає принципу непорушності права власності, закладеному в частині четвертій статті 41 Конституції України.
Вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду безпідставно відступила від свого висновку, викладеного у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору (пункт 8.67 постанови).
Можна продовжувати... Здається, подібно до деградації в інших сферам державотворення, більш ганебного Верховного Суду не було. Дуже сумно.
