Широко відоме юридичному загалу парадоксальне рішення ВСУ у справі №6-786цс17 від 15.05.2017 року про те, що іпотека не припиняється зі збігом позовної давності, навіть якщо є судове рішення про відмову кридитору у задоволенні вимоги про стягнення боргу.Зараз готую позов про визнання іпотеки припиненою, в якому зазначаю, чому суд має відступити від висновку ВСУ, викладеному у вказаному рішенні ВСУ. Можливо для когось буде корисним.
Зокрема обгрунтування таке:
Слід
зазначити, що до спірних правовідносин не може бути застосовані висновки,
викладені в правовій позиції Верховного Суду України за наслідками розгляду ним
справи № 6-786цс17 (постанова від
15.05.2017 року). В цій постанові Верховний Суд зазначив, що «за загальним правилом ЦК України зі спливом
позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з
підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється». Також
Верховний Суд зазначив, що «підстави
припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція
цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливо виключно з
тих підстав, які передбачені цим законом». Наведені висновки Верховного
Суду України не відповідають дійсному змісту норм матеріального права з
урахуванням норм міжнародних договорів, укладених Україною, порушують
конституційні гарантії прав позивача, безпідставно звужують їх зміст.
У відповідності до ч. 1 ст. 360-7
ЦПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права,
викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з
підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є
обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй
діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок
щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України,
має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні
таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції,
викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням
відповідних мотивів.
Вважаємо, що керуючись нормами
Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, розглядаючи цей позов,
суд має відступити від правової позиції, викладеної Верховним Судом України в
постанові від 15.05.2017 року в справі № 6-786цс17, з огляду на таке.
У відповідності до ст. 3 Конституції
України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно положень ст. ст. 8 та 9
Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція
України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти
приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції
України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних
прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції
України гарантується. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких
надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно гарантії, закріпленої в ст. 22
Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією
Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не
можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до
чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
В статті 41 Конституції України закріплено, що Держава захищає права споживачів.
Згідно положень ст. 129 Конституції
України (редакції Закону № 1401-VIII від 02.06.2016 року) суддя, здійснюючи
правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Невід’ємною складовою принципу
верховенства права є принцип правової визначеності. Твердженням про те, що
іпотека не припиняється зі збігом строку давності, споживач і фінансова
установа ставляться в нерівні умови. З одного боку констатується, що
іпотекодержатель не вправі стягнути заборгованість в судовому порядку, тобто
втрачає право вимоги до боржника, а з іншого – боржник залишається
зобов’язаним, більше того – зобов’язаним на протязі невизначеного часу. Це є
грубим і очевидним порушенням принципу правової визначеності, тобто порушенням
верховенства права.
Наданням виключного, найвищого
значення нормі ст. 17 Закону України «Про іпотеку» порушується принцип ієрархії правових норм,
єдиної системи правових категорій та правових відносин, закріплених в
Цивільному Кодексі України.
Трактуючи норму ст. 17 Закону
України «Про іпотеку» в зв’язку з нормами ст. ст. 509, 598 ЦК України без
врахування положень ст. ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, Верховний Суд діяв
позитивістські, тобто за принципами «радянського» права («якщо дослівно не
передбачено, то і не існує»), порушив норми ст. ст. 8, 9, 129 Конституції
України.
В дійсності і кредитний договір, і
іпотечний договір – є окремими видами цивільних зобов’язань – загального
інституту цивільного права. Положення, що стосуються загальних інститутів цивільного права не віднесені до предмету регулювання Закону «Про іпотеку». Отже положення ст. 509 ЦК України
мають однаковий нормативний зв'язок з обома зобов’язаннями, а саме:
зобов’язання (як кредитне, так і іпотечне) не може існувати без відповідного
йому права вимоги; це саме і викладене в ст. 509 ЦК України).
В свою чергу статтею 598 ЦК України передбачено,
що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах,
встановлених договором або законом. Норми Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод мають силу закону.
В наведеному рішенні Європейського
суду з прав людини у справі «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» зазначено, що
позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або
притягнення до суду, з чого випливає:
а) позовна давність – це не абстрактний
правовий інститут, як його тлумачить Верховний Суд, а право особи, гарантоване
Конвенцією;
б) наведене право включає до себе
право уникнути як притягнення до суду, так і іншого переслідування (в
позасудовому порядку);
в) наведене право має забезпечуватись
Державою.
Праву уникнути переслідування – кореспондує обов’язок
не переслідувати.
Статтею 13 Конвенції закріплено право
особи на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть
якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні
повноваження.
Якщо позовна давність – це право особи
на уникнення від переслідування, то його реалізація означає припинення будь-яких
обмежень прав особи на підставі вимог, що існували до збігу позовної давності. Разом
з тим продовження існування зареєстрованого обтяження на іпотечне майно після збігу
позовної давності порушує право особи на позовну давність, а відповідно є незаконним
втручанням у вільне володіння майном (порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції).
Позовна вимога про визнання іпотеки припиненою
– це не є вимога про одностороннє припинення зобов’язання, як то вказує Верховний
Суд. Це є єдиний можливий (ефективний) юридичний спосіб захисту прав власника іпотечного
майна про усунення правової невизначеності
– встановлення юридичного факту припинення іпотеки, наслідком чого є скасування
незаконного обмеження права особи на вільне користування і розпорядження власністю.
Немає коментарів:
Дописати коментар